Бердянський експеримент
Сьогодні ми продовжуємо серію публікацій про широкомасштабний соціальний експеримент, що вперше проводився у країні під час Всесоюзних Інтенсивних курсів загально менеджерської підготовки у Бердянську.
Те, що економічна реформа йде не такими темпами, як очікувалось й хотілось би — факт безперечний. Одна з причин цього називалась М. С. Гормабовим на листопадовій дискусії у Центральному Комітеті Партії:
«…Ми не готові до нової системи господарювання в кадровому відношенні. Нам треба продумати усю систему підготовки господарських кадрів, за участю спеціалістів соцкраїн чи Заходу, де є вже немалий досвід, розгорнути її у нас».
Адже зараз вирішення насамперед цієї гострої проблемі протягом майже двох місяців й проводився незвичайний захід на Азовському узбережжі. Однак, перш ніж приступити до викладу подій, що відбувались на ньому, ми вважаємо за потрібне ознайомити тебе, шановний читачу, з уривками нової книги В. К. Тарасова — директора Талліннської школи менеджерів, натхненника і головного організатора бердянського експерименту.
Ця школа — перша організація такого роду у Радянському Союзі. На відміну від решти існуючих, вона розглядає управлінську діяльність як достатньо жорстку боротьбу за перехоплення і утримання управлінських функцій в умовах конфронтації і протиріч.
Вивести нашу економіку з кризи, на думку В. Тарасова, спроможні лише керівники нової формації — радянські менеджери. До того ж вони повинні навчатись як мистецтву курівництва колективом- цехом, заводом, галуззю — так й твердо стояти на комуністичних позиціях. Вони мають запропонувати не найпростіший вихід зі становища, як декому бачиться, маючи на увазі реставрацію капіталізму, і зо для нас буде за будь-яких обставин кроком назад, а науково-обґрунтовані і ефективні шляхи для найповнішого використання резервів соціалізму.
Без проведення випереджальних експериментів тут аж ніяк не обійтись. До цих висновків В. Тарасов дійшов задовго до перебудови. Але зрозуміло, чому для реалізації його ідей не знаходилось «замовника». Незважаючи на те, що він неодноразово звертався «нагору», були публікації з схвальними відгуками у «Правде»… Втім, про це йдеться у книзі В. К. Тарасова «Персонал-технологія: відбір і підготовка менеджерів». Уривки з книги пропонуємо вашій увазі.
Повернемось у 1982 рік. Після перших професійних змагань, в котрих взяли участь не найгірші керівники, стало зрозуміло, що не вчити їх не можна. Так, сумлінний лікар, оглянувши хворого в встановивши діагноз, не може цим задовольнятися і намагається ще й вилікувати. Стало також очевидно, що професійна неспроможність – це не приватна проблема окремих керівників, а загальнодержавна. Отже, вирішенню її слід спробувати надати відповідний масштаб. Як це зробити? З одного боку, вимагалось порушити питання на найвищому рівні, з другого – мати технологію його вирішення. Отже, хоча б для очищення совісті, звернутися до керівництва країни, однак правління Леоніда Ілліча Брежнева не залишило надій навіть найвідчайдушному оптимісту.
Якось я був присутнім на колегії Держпостачу республіки в якості представника обчислювального центру (директор був у відрядженні). На мій подив, у коло обговорюваних питань було внесено питання про впровадження в системі Держпостач СААКС (система автоматизованої атестації керівників і спеціалістів — П. С.). Як з’ясувалось, Держкомпаці рекомендував впровадити систему в міністерствах і відомствах Естонії. Серед інших і Держпостач мав розглянути цю рекомендацію і якось на неї відреагувати.
Оскільки йшлось щодо автоматизованої системи, а значить — про впровадження ЕОМ, головуючий надав слово мені, як представнику обчислювального центру. Мій виступ був виключно стислим. Я сказав, що добре знайомий з цією системою, що її впровадження вимагає додаткових витрат на програмування, що програмісти і так перевантажені, немає вільних ставок, аби збільшити їхній штат, що наш обчислювальний центр не зуміє прийняти на себе зобов’язання впровадити СААКС, принаймні сьогодні.
Я чекав хоча б невеличкого обговорення, і даремно… Голова просто сказав: «Все зрозуміло. Рекомендацію Держкомпраці розглянули. Переходимо до наступного питання…».
Засідання йшло своїм звичаєм, а я сидів і намагався розібратися у тому, що відбулося. Чому я не сказав, що я – автор СААКМ? Відчував, що у даному випадку це було б недоречно. А чому? Тому, що рішення все рівно було б негативним. Не бажав виглядати жалюгідно, наче прохач-невдаха.
Але звідки узялась впевненість, що рішення обов’язково має бути негативним? Чи не я сам і поховав питання? Я міг би сказати, що обчислювальний центр візьметься за впровадження СААКС. У цьому випадку питання, мабуть, вирішилось би позитивно.
Схвалив би таке зобов’язання мій директор? Ні, не схвалив би. Я виглядав би наче людина, що використала свою присутність на колегії в особистих цілях. Більш того, провадження системи так би і не відбулось, і я б виглядав базікалом. Хоча навряд чи хтось запам’ятав мої зобов’язання.
Значить, я вчинив правильно. Та чи був все ж шанс позитивного вирішення? Був. Просто занадто марним він мені здався. І якщо я, автор, не повірив в життєздатність свого «дітища», то хто ж повірив би?
Донині я не знаю, чи правильно учинив, коли несподівано для себе і цілком автоматично поставив хрест на впровадженні СААКС. Мораль, котру я здобув з цього епізоду, зволилась до того, що в нашій державній системі начисто відсутній механізм впровадження нововведень. Реально відчутні нововведення вводяться лише зусиллями окремих «камікадзе». Але «камікадзе» не можуть виграти війну. Потрібна добре організована армія менеджерів, котра б поступово заповнила усі пори існуючого господарського механізму, підкорюючи його своїй технології і своїм цінностям, витискуючи і замінюючи колишній вміст. Доля існуючої системі управління — бути коконом, звідки з’явиться метелик.
Брежнєв помер. Я був на курсах підвищення кваліфікації і дізнався про це під час перерви. «Не може бути! — думав я. — Не може ціла епоха, кінця якої багато хто з нас не могли дочекатися, а дехто і не дочекався, завершиться так просто, так буденно…».
Я вирішив написати листа Андропову. Серйозної надії на результат не покладав: «нагору» йдуть сотні тисяч листів, важко розраховувати, що апарат, який їх переробляє, складається з людей, котрі присвятили життя служінню своєму народові. В кращому випадку, це добросовісні чиновники. Такі сумніви відвідують будь-якого «прохача». А все-таки раптом зрозуміють, раптом прочитаюсь не через рядок, раптом?.. Почуття обв’язку найзагадковіше з почуттів узяло гору. Я написав і відправив слідуючого листа.
«Шановний Юрію Володимировичу!
В останні роки наша економіка стала буксувати: продуктивність праці майже перестала зростати, сповзає трудова і виконавська дисципліна, отримують щонайширше розповсюдження такі явища, про які не хочеться навіть і писати. Гадаю, що все це Ви відмінно знаєте і по своїй колишній роботі. І по численних листах трудящих. І, мабуть, Ві відчуваєте, що простим посиленням заходів впливу, питання не вирішити. Адже треба усувати причини, а не боротися з наслідками.
А справа в іншому, що щ яру, куди сповало народне господарство, можна вилізти або посиливши матеріальне стимулювання, або зробивши ривок до комуністичних виробничих відносин».
Далі буде.
Сьогодні ми продовжуємо серію публікацій про широкомасштабний соціальний експеримент, що вперше проводився у країні під час Всесоюзних Інтенсивних курсів загально менеджерської підготовки у Бердянську.
Те, що економічна реформа йде не такими темпами, як очікувалось й хотілось би — факт безперечний. Одна з причин цього називалась М. С. Гормабовим на листопадовій дискусії у Центральному Комітеті Партії:
«…Ми не готові до нової системи господарювання в кадровому відношенні. Нам треба продумати усю систему підготовки господарських кадрів, за участю спеціалістів соцкраїн чи Заходу, де є вже немалий досвід, розгорнути її у нас».
Адже зараз вирішення насамперед цієї гострої проблемі протягом майже двох місяців й проводився незвичайний захід на Азовському узбережжі. Однак, перш ніж приступити до викладу подій, що відбувались на ньому, ми вважаємо за потрібне ознайомити тебе, шановний читачу, з уривками нової книги В. К. Тарасова — директора Талліннської школи менеджерів, натхненника і головного організатора бердянського експерименту.
Ця школа — перша організація такого роду у Радянському Союзі. На відміну від решти існуючих, вона розглядає управлінську діяльність як достатньо жорстку боротьбу за перехоплення і утримання управлінських функцій в умовах конфронтації і протиріч.
Вивести нашу економіку з кризи, на думку В. Тарасова, спроможні лише керівники нової формації — радянські менеджери. До того ж вони повинні навчатись як мистецтву курівництва колективом- цехом, заводом, галуззю — так й твердо стояти на комуністичних позиціях. Вони мають запропонувати не найпростіший вихід зі становища, як декому бачиться, маючи на увазі реставрацію капіталізму, і зо для нас буде за будь-яких обставин кроком назад, а науково-обґрунтовані і ефективні шляхи для найповнішого використання резервів соціалізму.
Без проведення випереджальних експериментів тут аж ніяк не обійтись. До цих висновків В. Тарасов дійшов задовго до перебудови. Але зрозуміло, чому для реалізації його ідей не знаходилось «замовника». Незважаючи на те, що він неодноразово звертався «нагору», були публікації з схвальними відгуками у «Правде»… Втім, про це йдеться у книзі В. К. Тарасова «Персонал-технологія: відбір і підготовка менеджерів». Уривки з книги пропонуємо вашій увазі.
Повернемось у 1982 рік. Після перших професійних змагань, в котрих взяли участь не найгірші керівники, стало зрозуміло, що не вчити їх не можна. Так, сумлінний лікар, оглянувши хворого в встановивши діагноз, не може цим задовольнятися і намагається ще й вилікувати. Стало також очевидно, що професійна неспроможність – це не приватна проблема окремих керівників, а загальнодержавна. Отже, вирішенню її слід спробувати надати відповідний масштаб. Як це зробити? З одного боку, вимагалось порушити питання на найвищому рівні, з другого – мати технологію його вирішення. Отже, хоча б для очищення совісті, звернутися до керівництва країни, однак правління Леоніда Ілліча Брежнева не залишило надій навіть найвідчайдушному оптимісту.
Якось я був присутнім на колегії Держпостачу республіки в якості представника обчислювального центру (директор був у відрядженні). На мій подив, у коло обговорюваних питань було внесено питання про впровадження в системі Держпостач СААКС (система автоматизованої атестації керівників і спеціалістів — П. С.). Як з’ясувалось, Держкомпаці рекомендував впровадити систему в міністерствах і відомствах Естонії. Серед інших і Держпостач мав розглянути цю рекомендацію і якось на неї відреагувати.
Оскільки йшлось щодо автоматизованої системи, а значить — про впровадження ЕОМ, головуючий надав слово мені, як представнику обчислювального центру. Мій виступ був виключно стислим. Я сказав, що добре знайомий з цією системою, що її впровадження вимагає додаткових витрат на програмування, що програмісти і так перевантажені, немає вільних ставок, аби збільшити їхній штат, що наш обчислювальний центр не зуміє прийняти на себе зобов’язання впровадити СААКС, принаймні сьогодні.
Я чекав хоча б невеличкого обговорення, і даремно… Голова просто сказав: «Все зрозуміло. Рекомендацію Держкомпраці розглянули. Переходимо до наступного питання…».
Засідання йшло своїм звичаєм, а я сидів і намагався розібратися у тому, що відбулося. Чому я не сказав, що я – автор СААКМ? Відчував, що у даному випадку це було б недоречно. А чому? Тому, що рішення все рівно було б негативним. Не бажав виглядати жалюгідно, наче прохач-невдаха.
Але звідки узялась впевненість, що рішення обов’язково має бути негативним? Чи не я сам і поховав питання? Я міг би сказати, що обчислювальний центр візьметься за впровадження СААКС. У цьому випадку питання, мабуть, вирішилось би позитивно.
Схвалив би таке зобов’язання мій директор? Ні, не схвалив би. Я виглядав би наче людина, що використала свою присутність на колегії в особистих цілях. Більш того, провадження системи так би і не відбулось, і я б виглядав базікалом. Хоча навряд чи хтось запам’ятав мої зобов’язання.
Значить, я вчинив правильно. Та чи був все ж шанс позитивного вирішення? Був. Просто занадто марним він мені здався. І якщо я, автор, не повірив в життєздатність свого «дітища», то хто ж повірив би?
Донині я не знаю, чи правильно учинив, коли несподівано для себе і цілком автоматично поставив хрест на впровадженні СААКС. Мораль, котру я здобув з цього епізоду, зволилась до того, що в нашій державній системі начисто відсутній механізм впровадження нововведень. Реально відчутні нововведення вводяться лише зусиллями окремих «камікадзе». Але «камікадзе» не можуть виграти війну. Потрібна добре організована армія менеджерів, котра б поступово заповнила усі пори існуючого господарського механізму, підкорюючи його своїй технології і своїм цінностям, витискуючи і замінюючи колишній вміст. Доля існуючої системі управління — бути коконом, звідки з’явиться метелик.
Брежнєв помер. Я був на курсах підвищення кваліфікації і дізнався про це під час перерви. «Не може бути! — думав я. — Не може ціла епоха, кінця якої багато хто з нас не могли дочекатися, а дехто і не дочекався, завершиться так просто, так буденно…».
Я вирішив написати листа Андропову. Серйозної надії на результат не покладав: «нагору» йдуть сотні тисяч листів, важко розраховувати, що апарат, який їх переробляє, складається з людей, котрі присвятили життя служінню своєму народові. В кращому випадку, це добросовісні чиновники. Такі сумніви відвідують будь-якого «прохача». А все-таки раптом зрозуміють, раптом прочитаюсь не через рядок, раптом?.. Почуття обв’язку найзагадковіше з почуттів узяло гору. Я написав і відправив слідуючого листа.
«Шановний Юрію Володимировичу!
В останні роки наша економіка стала буксувати: продуктивність праці майже перестала зростати, сповзає трудова і виконавська дисципліна, отримують щонайширше розповсюдження такі явища, про які не хочеться навіть і писати. Гадаю, що все це Ви відмінно знаєте і по своїй колишній роботі. І по численних листах трудящих. І, мабуть, Ві відчуваєте, що простим посиленням заходів впливу, питання не вирішити. Адже треба усувати причини, а не боротися з наслідками.
А справа в іншому, що щ яру, куди сповало народне господарство, можна вилізти або посиливши матеріальне стимулювання, або зробивши ривок до комуністичних виробничих відносин».
Далі буде.
Публікацію підготував
П. Соколов.
